Відділ механізації

В ідеалі, для того, щоб реформа освіти (як і будь-яка інша) відбулася, потрібні принаймні поєднання та збіг кількох чинників.
 

По-перше, політична воля і бажання владних еліт проводити реформу. По-друге, наявність реальних можливостей і важелів влади для реалізації реформи: матеріальні та кадрові ресурси, вплив реформаторів на ключові інститути влади і згода останніх проводити зміни, здатність долати опір реформам. По-третє, наступність влади і політики, принаймні у здійсненні освітньої реформи. Політичні розбіжності у «верхах» можуть стосуватися способів реалізації реформ, але зміна влади не повинна призводити до зміни курсу. По-четверте, розуміння і підтримка реформи активною частиною суспільства і професійної спільноти.

Восени 2014 р. експерти Стратегічної консультативної групи спробували оцінити перспективи освітньої реформи в Україні — розглянувши перелічені чинники. Результат не дуже надихає: перспектива оцінювалася як 50 на 50, — цей баланс можна виявити за всіма згаданими параметрами.

Наприклад, бажаність освітньої реформи для правлячої еліти. Тут стара пісня про головне — освіта в межах все того ж залишкового принципу. У президентській програмі реформ вона потрапила у «вектор відповідальності» тринадцятим пунктом. У програмі реформ уряду міститься кілька загальних декларацій — зрозуміло, у порядку черги — після «великих питань». Певний несміливий оптимізм породили пункти щодо реформи освіти, які вдалося втиснути в коаліційну угоду, — але наступні грудневі ініціативи Мінфіну з урізання витрат на сектор продемонстрували залізну логіку: рубати треба саме ту гілку, на якій сидиш, — близько й зручно…

У даному разі нинішня правляча еліта мало відрізняється від своїх попередників. Для неї освіта — витратна стаття бюджету, а не сфера довгострокових інвестицій.

У нинішніх «верхах» головні ентузіасти реформ — профільний міністр (із заступниками) та голова профільного комітету ВР.

Якщо говорити про реалістичність реформ із погляду здатності згаданих ентузіастів провести їх у життя, то рішучість і політичну волю вони підтвердили своїми діями: вдалося нарешті прийняти багатостраждальний закон про вищу освіту і зробити перші кроки до його імплементації, МОН досить послідовно бореться за дерегуляцію й дебюрократизацію, профільний комітет ВР готує три проекти законів, з них найголовніший — рамковий закон про освіту. Вдалося зрушити з мертвої точки проблему прозорості відбору підручників, що видаються за бюджетні кошти. Скасовано цілу низку відомчих актів, які перетворюють школи на фабрики звітності або є частиною корупційних схем. Введено мораторій на перевірку й атестацію шкіл. Розпочато процес суміщення державної атестації.

Говорити про все це як про системну реформу, звісно, не доводиться — поки що сил і часу вистачає тільки на нейтралізацію найбільш одіозних, волаючих рудиментів та новоутворень старої системи. Гераклове очищення Авгієвих стаєнь занесли до списку подвигів. Нинішньому керівництву МОН за схожі дії докоряють: надто повільно, надто спонтанно, несистемно. Але ж нинішнє МОН мусить займатися, скажемо так, нестандартними справами (евакуація університетів, біженці, школи, вузи, персонал та учні в окупованому Криму і на охопленому війною Донбасі).

Стосовно наступності говорити якось не виходить. Найбільш вдала, можливо єдина реальна (хай і половинчаста) реформа — зовнішнє незалежне оцінювання — відбулася значною мірою завдяки тому, що В.Кремень — С.Ніколаєнко — І.Вакарчук послідовно підтримували новацію з 2001-го по 2010 р., незважаючи на політичні бурі та зміни влади. Тут, до речі, зіграв величезну роль четвертий чинник — підтримка суспільства, завдяки якій не менш послідовні спроби вбити ЗНО успіху не мали. Формально умови для наступності ніби є — і президент, і парламент обрані торік, профільний міністр реінкарнований у тій самій іпостасі, МОН успішно співпрацює з профільним комітетом. Неформально — війна, надзвичайно тяжка соціально-економічна й фінансова криза створюють виняткову політичну нестабільність, в умовах якої послідовність і наступність освітньої реформи може бути забезпечена не тільки й не так владою, як суспільством.

І тут ми переходимо до четвертого чинника — підтримки змін суспільством і професійною спільнотою. Освіта в Україні — це майже 9 млн тільки безпосередньо в ній зайнятих як ті, хто навчається, ті, кого навчають, і ті, хто технічно забезпечує ниву для засіву розумного і доброго. Подвоїмо цю цифру за рахунок батьків та бабусь-дідусів і отримаємо в загальній сумі половину населення країни, для якого реформа освіти — не абстракція, а предмет життєвого інтересу.

Зазначимо, що реформування такого велетенського суспільного сектора як освіта — невдячна справа. Будь-який політик, який ініціює реформу в освіті, по-перше, не доживе (на своїй посаді) до повного проведення цієї реформи, по-друге, навряд чи дочекається вдячності від сучасників, швидше — навпаки. Вже тепер ініціатори реформ відчувають серйозний тиск як із боку суспільних груп, для яких реформи становлять загрозу, так і з боку тих, хто «не зрозумів» або «неправильно зрозумів», — і тут справді можна попрікнути цих самих ініціаторів у тому, що вони мало переймаються поясненням своєї позиції.

Своєрідним індикатором настроїв і позицій різних сегментів суспільства стосовно реформи став прийнятий у вересні закон «Про вищу освіту» і оприлюднена в листопаді Концепція розвитку освіти України на період 2015—2025 рр. Прийняття закону викликало в суспільстві парадоксальну реакцію: перемога після кількох років виснажливої політичної боротьби спричинила таку собі ейфорію — тепер усе буде інакше. І це «інакше» буде вже тепер. Можливо, це було свого роду відлуння революційної ейфорії й нетерпіння: попередню владу прогнали, ми перемогли, життя змінилося!

Аналогічно, як вигнання В. Януковича та його клану аж ніяк не змінило систему та людей системи, прийняття закону про вищу освіту означало не так завершення процесу змін, як його початок. Уже перші кілька місяців у «новому законодавчому полі» продемонстрували, що реальна імплементація закону — це вперта, тривала, рутинна, тяжка праця на роки, яка потребує об‘єднаних зусиль дуже великої кількості інститутів та людей. Уже тепер можна складати збірник анекдотів про те, як із місць ідуть запити в центр із проханням «дозволити», «зобов’язати», роз‘яснити, — на пропозицію читати й виконувати закон ідуть нові запити. Звісно, закон потребує узгодження з іншими законами, зміни чи скасування підзаконних актів, — і це теж ділянка роботи. Однак закон виконують громадяни, а їх ставлення до нього (не будемо розвивати тему їхньої правової культури) — досить неоднозначне.

Очевидний опір цих самих громадян. Ідеться не тільки про університетську бюрократію, значну частину ректорського корпусу. Ідеться про тисячі й десятки тисяч викладачів та студентів, залучених у систему напівтіньового ринку дипломів, на який, власне, й перетворилася велика частина нашої вищої освіти. Але якщо у вищій освіті при відкритій і чесній конкуренції, умови для якої створює закон, врешті-решт ринок і продумана політика зроблять свою справу, то в середній освіті ситуація значно складніша й неоднозначніша.

Ця неоднозначність із особливою силою виявилася під час обговорення Концепції. Документ розроблений групою експертів, кожен із яких трудиться в освітньому секторі від 10 до 40, а то й більше років. Власне, це був інтелектуальний продукт коаліції з десятка недержавних організацій, підтриманої фондом «Відродження» ще восени 2013 р.

Спочатку йшлося про альтернативу тому, що робило з освітою попереднє керівництво МОН. Після лютого 2014-го експерти переорієнтувалися на співпрацю з профільним міністерством (із профільним комітетом ВР співпрацю було налагоджено раніше), — інтереси представників громадянського суспільства і влади збіглися.

Обговорення концепції виявило три групи, готових до дії або до ефективної бездіяльності.

Перша — прибічники реформи. Як правило, це представники приватних навчальних закладів, просунуті педагоги-новатори, частина батьків (переважно міський середній клас), представники бізнесу та роботодавців, частина управлінців та шкільної адміністрації.

Їм протистоїть переважна частина бюрократії обласного та районного рівнів (правда, тут із регіональними особливостями: чим ближче до Польщі, тим прогресивніші настрої), значна частина адміністрації шкіл, частина вчительського корпусу, яка тихо благоденствує на «неформальних стосунках» з батьками та тіньовому репетиторстві, значна частина сільських учителів, які переживають за долю сільської школи. Саме тут можна очікувати не тільки відкритого опору, досить рідкісного в середовищі сіячів розумного і доброго, а й прихованого саботажу, імітацій та «заговорювання» реформаторських ініціатив. Уже тепер неважко помітити, як представники цієї групи ігнорують накази, листи й розпорядження міністерства, спрямовані на розвантаження шкіл від надлишкової звітності та дерегуляцію діяльності освітніх установ. Як у засобах масової інформації намагаються дискредитувати, а в соціальних мережах «тролять» прибічників реформ. Інколи їхню риторику важко відрізнити від риторики тих часів, коли всіх, хто намагався щось змінити в системі, записували в «іноземні агенти».

І, нарешті, третя група, яка становить більшість, — це пасивні виконавці та спостерігачі. Туди входять учителі, адміністрація, батьки — всі ті, хто чекає рішень і дій влади та вважає, що саме вона за всіх подумає, за всіх усе вирішить і за все відповість. Саме це середовище періодично артикулює здивоване мляве обурення, супроводжуючи його перманентною скаргою на життя. Саме це середовище, пригнічене убогими зарплатами, низьким соціальним статусом, безвихіддю рутини, є головним ресурсом і пасивним союзником противників реформ.

Парадоксально, однак і прибічників, і пасивних противників реформ нерідко об’єднує нерозуміння динаміки змін. Частина прибічників чекає швидких результатів, забуваючи, що освіта — це інерційна система, будь-яка реформа мусить «дозріти», вона потребує часу. Серед прибічників вистачає харизматиків, які вважають, що правильних гасел або нескінченних інвектив на адресу влади достатньо, аби все змінилося. Тут вистачає прожектерів і пасіонаріїв, які використовують громадську дискусію для самореалізації, але непристосовані до тривалого, систематичного зусилля, рутинної щоденної праці. Вони охоплені революційним нетерпінням, прагнуть радикальних заходів, покарання винних тощо.

Погану послугу дає ефект запозичення, коли для прикладу наводять успіхи сусідів: а ось у Польщі які виші, а ось яка там «матура»! — забуваючи, що на реформи там потрачені роки й десятиліття в набагато сприятливіших економічних умовах, при суспільному консенсусі та послідовній, спадкоємній політиці в секторі. Прибічники реформ нерідко забувають і про те, що будь-які системні зміни в такій складній та розгалуженій ієрархії, як освіта, — це неминучий безлад, дестабілізація системи, втрати й злигодні для багатьох учасників процесу. У країні, де весь період її існування у «верхах» панував популізм, а в «низах» — патримоніалізм, реформаторам потрібна колосальна мужність, щоб відразу заявити про труднощі та втрати.

Отже, підіб‘ємо попередні підсумки. У рамках 4 чинників, необхідних для успішної реформи, є як сприятливі обставини, так і перешкоди: наразі вони приблизно рівносильні. Потрібен поштовх, щоб порушити цей баланс на користь реформ.

У частини нинішньої політичної еліти є розуміння необхідності освітньої реформи. На жаль, ця частина зосереджена не на самих «верхах». Відповідно, її завдання — донести до тих, хто приймає доленосні рішення, важливість і необхідність цю реформу розпочати (бо продовжуватимуть її інші). Не менш важливе завдання цієї групи політиків та бюрократії — консолідувати союзників при владі й забезпечити необоротність змін. Це означає, що реформи, по-перше, мають бути закріплені законодавчо, по-друге, суспільство й професійна спільнота мають відчути їхній позитивний ефект. Суспільство, точніше — зацікавлена в реформі його частина, має консолідуватися: противники реформ уже згуртовані чинними державними структурами та єдністю мети — не допустити змін. Прибічники поки що фрагментовані й роз’єднані різним баченням реформ, корпоративними та особистими амбіціями.

І тут слід звернути увагу на громадянське суспільство: професійні асоціації та організовані соціальні групи (учителів, адміністраторів, роботодавців, студентів, батьків і т.д.), соціальні мережі — це готове середовище для просування реформи, моніторингу та лобіювання змін, тиску на владу, громадських ініціатив та акцій. Усі ці групи й сили можуть і повинні об‘єднатися, домовитися про спільні цілі та способи їх досягнення і підтримати реформу «знизу».

Тоді в реформаторів у «верхах» з’явиться перспектива успіху. Вони, своєю чергою, мусять, поряд із системними зусиллями, ефект від яких буде відчутний із роками, здійснювати тактику «малих справ»: тих позитивних змін, які стануть відчутні сьогодні й тепер, і не тільки на рівні розпорядження, наказу МОН, а й на рівні повсякденного життя. Якщо прийнято рішення про скорочення звітності, ті, хто його не виконує чи саботує, мають бути покарані.

Необхідно не тільки видавати важливі й потрібні накази, а й контролювати їх виконання та домагатися виконавської дисципліни, — тут слід звернутися по допомогу до громадянського суспільства. Його інститути мають забезпечити моніторинг реформ, оперативний обмін інформацією та реакцію на вчинки тих, хто протидіє реформі. При сучасних технологіях і наявності активної частини суспільства, яке прагне від розмов про реформу та її планування перейти до справи, — це цілком реалістичне завдання. Головне — досягти консенсусу серед реформаторів на всіх рівнях щодо конкретних цілей і способів їх досягнення.

Отже, українська освіта перебуває у критичній точці свого існування. Попри соціально-економічну кризу та складну політичну ситуацію (мало часу й грошей), є ціла низка сприятливих чинників і передумов як для початку системної реформи, покликаної радикально змінити нинішню систему (фактично, замінити її на іншу), так і для поточних «мікрореформ» у різних секторах та сегментах освітньої системи, здатних прискорити і полегшити перехід до «макрореформи». Реформаторам на всіх поверхах суспільства потрібно домовитися, об'єднатися і діяти.